Україна: неототалітарна держава чи перехідна демократія?

Особливості становлення політичного режиму в Україні в перші дні незалежності  та сьогодні

Довгий час українським національним питанням було питання перетворення України в незалежну суверенну державу. Здавалося, що з вирішенням цієї проблеми, життя української нації мало б стати легким і прекрасним. Але все сталося не зовсім так, як це уявляли ідеалісти та планували оптимісти – борці за свободу. Українці звикли, що за них завжди все вирішувала «тверда рука» імперії, а пізніше  – «братнє плече» Союзу. Тому завдання державотворення нависло над народом, як важка свинцева хмара. Висить воно над нами і нині. Вже ніби і Конституцію маємо, і написано там, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», але от на практиці не завжди вдається нам використовувати ці та інші принципи головного закону. Експерти ж заспокоюють та говорять, що це питання часу. Мовляв, ми молода держава, тільки вирвалися з лап тоталітаризму, знаходимося у процесі формування демократії. Це, звичайно, правда, та людям від того не легше, а дні минають, минають місяці, роки…Факти ж говорять, що за президентства Леоніда Кучми навіть визначення політичного режиму не заохочувалося. Можливо, з 1991 р. у нас і не було ніякого переходу від тоталітаризму до демократії, а почався період неототалітаризму?

Автором цієї гіпотези  є В. Полохало, український політолог, журналіст та історик. Аргументуючи своє припущення, він наводить ознаки неототалітаризму, серед яких: відчуженість більшості суспільства від влади зі збереженням залежності від неї; однобічне підкорення громадан правилам і безконтрольне здійснення державою своїх повноважень; відсутність реальних гарантій, декларованих прав і свобод; безпорадність індивіда перед чиновниками; тіньові розподіли загальнолюдської власності; поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки та кримінального світу; існування олігархії, використання останніми демократичних норм і процедур. В Україні спостерігаються всі з вищенаведених характеристик. Хоча їх можна вважати пережитками тоталітарного режиму, а не складовими українського неототалітаризму. В будь-якому випадку окремі  дослідники цього питання стверджують, що Україна все ж належить до перехідних суспільств з неконсолідованою, неповною демократією, де старий політичний режим зруйновано, а новий ще не можна назвати стабільним. Як на мене, така думка є оптимальною, бо таки відповідає невеселим реаліям нашого життя, при цьому лишаючи місце для надії.

Все ж політичний режим нашої державий ніколи не відзначався стабільністю. З одного боку, Україна завжди прагнула приєднатися до демократичного  Європейського союзу та перейняти західну державну традицію. З іншого – ми ніколи не могли повністю відділити себе від нашого східного сусіда, від якого успадкували авторитарні методи становлення політичного режиму, навіть, якщо мова йде про утвердження демократії. Так кожна влада в Україні обирала свій специфічний курс зовнішньої політики , який був тісно пов’язаний і з внутрішнім ладом країни. У 2005 році в результаті Помаранчевої  революції, що стала найбільшим демократичним вибухом в історії незалежної  України Президентом став Віктор Ющенко. Його прозахідна політика засвідчила спроби зміцнити українську демократію. Проте саме за президенства цієї людини стосунки з Росією суттєво погіршилися. Коли ж до влади прийшов його опонент Віктор Янукович, то відносини з нашим східним сусідом нормалізувалися, але помітною стала недосяжність Європейського Союзу для України. До того ж авторитарні тинденції такі, як посилення цензури, обмеження прав на збори та мітинги, політичні арешти, врешті-решт, набули великої популярності у державі. До речі, західні ЗМІ називають судові процеси, які нещодавно відбулися над лідерами окремих партій, опонентами Януковича, політичними переслідуваннями, які показали, що Україна робить крок на стежку тоталітаризму, того, який був у часи Сталіна в Радянському Союзі. Насправді такий невтішний висновок лякає не лише українців, а й весь західний світ. Адже поширення авторитарних тинденцій може спричинити розкол між Україною та рештою Європи та сприяти зближенню з Росією, в той час коли Європейській Союз лишається зовсім неготовим до спільного кордону з «імперією». Тому демократичні країни Європи та Північної Америки різними способами намагаються «переманити» Україну на свій бік. Це проявляється у тому, що цими країнами ініціюється багато урядових обмінних програм та грантів, покликаних розповсюдити серед молоді демократичні настрої. Посол США в Україні у 1993-1998 рр. Вільям Міллер на зустрічі зі студентами по обміну з пострадянських республік називає український політичний режим олігархією та пропонує «повторити Помаранчеву революцію», адже єдиний мирний спосіб наблизити країну до демократії – це прозорі вибори, але такі в Україні, як натякнув, містер Міллер є неможливими на даному етапі.

Таким чином, «перехідний період» України – це не просто час утвердження демократії, це більшою мірою болючий розпад тоталітаризму, це метання між Заходом та Сходом. Ускладнює ситуацію й те, що Україна є буферною зоною в інформаційній війні між цими світовими регіонами. Тому нині на нас лежить велика відповідальність. Ми, народ України, повинні зробити вибір. Ми можемо обрати для себе шлях демократії, але за нього ще доведеться поборотися  або ж протоптану Сталіним стежку авторитаризму, за яку не треба боротися, але треба платити.

Автор матеріалу: Ольга Льовіна

Опубліковано: 15/12/2012